Історія Грицева

Мальовниче селище Гриців розкинулося по обидва береги річки Хомори. Початок своєї історії селище бере у далекій сивій давнині. Воно належить до стародавніх поселень на старій Хмельниччині. Літопис свідчить: «Местечко Грицев Заславского уезда Волынской губернии при р. Хоморе и при впадении в нее р. Белки, образующих два огромных пруда; от волости Грицевской до Житомира 120 верст, Заславля 30 верст, до почтовой станции Шепетовки 30 верст, железнодорожной станции Хролино 18 верст. От ближних переходов: от с. Онишковец 2 версты, с. Коськова 5 верст, с. Микулина 5 верст, м. Лабуня 10 верст. Местечко Грицев принадлежит к древнейшим поселениям Волыни».
Гриців неодноразово підлягав нападу ворогів. Так, у 1255 році «Придаша Галичине и Болохвостии князи с ним и повоевавши Хомору, и вземши полон велик поседоша».
Очевидно, і Гриців, що лежав на р. Хомора, постраждав у цей час. Ще раніше Гриців підпав під спустошення з боку татарів, які в 1240 році під проводом хана Батия спустошили Волинь.
Вперше про Гриців згадується в історичному акті від 1547 року, коли він належав князя Збаразьким і знаходився у заставі ( в презиску) в 200 копах грошей (600 карбованців) у Богохвала Івановича Лабунського. У 1547 році, 29 жовтня за наказом короля Сигизмунда Августа, староста Кременецький Щасний (Фелікс) Герцик, Петро Михайлович Семашков, Іван Хребтович присудив Б.І.Лабунському тимчасове користування Грицевом всупереч бажанню його брата Василя Лабунського мати це помістя.
Після смерті Б.І.Лабунського, заставного власника Грицева, а може бути, ще й за життя Гриців престає бути тимчасовим його володінням і повністю переходить у руки дійсного власника – князя Миколи Андрійовича Збаразького, бо сини Богухвала, Михайло і Христофор Лабунські, за нижче згаданим актом, є особами чужими для Грицева.
Від князів Збаразьких Гриців перейшов у володіння князів Острозьких, а саме князю Костянтину Костянтиновичу Острозькому, воєводі Київському.
В 1570 році відбувається розподіл його помість між синами кн. Янушель, каштеляном Краківським, власником Старого Костянтинова, і Олександром, воєводою Волинським, власником помість ключа Полонського, до складу якого входив і Гриців. У цьому розподільчому листі згадуються помістя Гриців і с. Онишківці.
Від князів Острозьких після їх зникнення в 1620 році Гриців перейшов до їхніх родичів кн. Заглавських, а від них близько 1673 р. дістався на короткий час князям Вишневецьким, а потім князям Любомирським.
Від князів Любомирських Гриців на короткий час, на самому початку ХVІІІ століття перейшов до рук Сарадського воєводи Яна З Іванович Одровоїж-Пенісіжка, графа Римської імперії, як це видно з акту від 26 січня 1702 року. Тут йдеться про те, що в Грицеві стала насильно вводитися унія, яка зустріла сильний спротив з боку місцевих, споконвіків православних мешканців, про що й говориться в скарзі від Йосифа Карасевича на дворян Стефана і Андрія Кромно-Петровських, які управляли Грицівським маєтком, що разом із селянами вигнали його з містечка.
Звідси видно, що близько 1702 року, коли Гриців дістався графу Одровоїж-Пенісіжку, людині римо-католцького віросповіданя, тут у Грицеві стала вводитися унія.
Невдовзі Гриців від князів Одровоїж-Пенісіжків знову перейшов до рук кн. Любомирських. У ризниці Грицівської церкви збереглися дві єрекції з підписом князя Любомирського, що були дані 27 квітня 1752 року священнику Грицівської Свято-Миколаївської церкви Стефану Горецькому В Грицівському замку.
До літопису Грицева варто занести і такі події.
У 1787 році через Гриців проходив з військами великий полководець князь Суворов, який, за словами очевидця, старого священника з с.Решнівка, Афанасія Варжанського, зліз зі свого білого коня і зайшов до Грицівської церкви.
В 1818 році імператор Олександр І Благословений також відвідав Грицівську церкву проїздом.
У 1863 році через Гриців пройшла під керівництвом Ружицького банда польських повстанців, які отримали сильну поразку під Мирополем і манівцями відходили до кордонів Австрії.
В 1873 році через Гриців проїжджав Київсько-Волинський іПодільський Генерал-губернатор князь Дондухов-Корсаков.
В другій половині 1752 року містечко Гриців разом з прилеглими селами було куплене поміщиком Михайлом Греф-Грохольським у князя Станіслава Любомирського ( з тої пори і до Великої Жовтневої соціалістичної революції Гриців належав фамілії Греф-Грохольських). Шляхтич Міхал Грохольський (народився граф у 1704 році) з Грабова гербу Сирокомля, земський суддя Брацлавського воєводства, був одружений з Анною Радзімінською. Опісля Міхала Гриців дістається його синові Мартину (Марціну) Грохольському (1727-1807), воєводі Брацлавському, одруженому на Цицелії Мичка-Холонєвській. Марцін відписує Гриців наймолодшому з чотирьох синів – Людвікові (1784-1869), одруженому на Марії Боворовській.
Син Михайла Грохольського, Мартин Михайлович, успадкував маєток свого батька і, крім того, придбав ще нові маєтки. На той час він займав посаду каштеляна, а потім став воєводою Брацлавським. У 1782 році він збудував у Грицеві розкішний палац у стилі рококо і оточив його великим садом.
Грохольські були останніми володарями Грицева. Вони багато уваги приділяли будівництву церкви, панського палацу, але не турбувалися про тих, чиїми руками все це створювалось – про кріпаків, а після 1861 року – залежних селян. Грохольські і копійки не відпускали на будівництво нової школи, яка знаходилась у звичайній селянській хаті. Там навіть не було звичайної дерев’яної підлоги». Лише в 1871 році в Грицеві було відкрито однокласне сільське училище, а в 1907 його було перетворено в двокласне училище з трьома вчителями. В 1912 році в ньому навчалося всього 106 хлопців і 37 дівчат, тоді як населення Грицева ще в 1905 році складало 4489 осіб (524 двори). На утримання училища у 1912 році виділялося від казни 1236 карбованців, від земства – 164 карбованці, від громади – 300 карбованців.
Після смерті Мечислава Гриців перейшов до молодшого з синів – Володимира Грохольського.
Рід Грохольських був дуже знаний на Україні, а повернення нині імен видатних особистостей до лона багатонаціональної української культури стає можливим лише в останні десятиліття. До таких особистостей ми по праву віднесемо й Володимира Грохольського – графа та громадського діяча.
Народившись у Грицеві, Володимир навчається в знаменитій гімназії в Мітаві (зараз Єлгава, Латвія), згодом у Дерптському університеті (Тарту, Естонія) та Київському університеті ім. Святого Володимира, здобуваючи юридичну освіту. Після закінчення Київського університету жив та працював у Києві та Грицеві. Сфера діяльності – сільське господарство, громадське та політичне життя. Його ім’я стоїть серед засновників сільськогосподарських товариств у Старокостянтинові і Луцьку. Він був віце-головою Київського сільськогосподарського товариства. Пік його громадської діяльності припадає на 1905 рік, коли йог обуло обрано депутатом Першої Державної Думи. Після її розпуску Володимир Грохольський повертається до Києва, де засновує першу в Україні польську газету «Дзеннік Кійовскі». Перший її випуск вийшов з друку 1 лютого 1906 року. У 1909 році Володимир Грохольський у зв’язку з хворобою вимушений був залишити роботу і виїхав за кордон на лікування. Помер Володимир Грохольський 3 липня 1914 року і похований у Грицеві.
Оскільки Володимир був неодружений, останнім дідичем Грицева став його брат Стефан, який теж не мав дітей. На ньому й вигасла лінія поміщиків Грохольських.
Маєток останнього володаря містечка Гриців
Міхал Грохольський в місцині, де стояв колись замок Збаразьких, розпочинає будувати садибу. Її проект зберігся в давніх зібраннях Станіслава Августа, що знаходиться в кабінеті гравюр Варшавського університету. Згідно проекту, будівництво реалізовано частково: головний корпус палацу мав зв’язуватись крутими галереями з двома бічними павільйонами. Але елементи паладіянського стилю – галереї – не були збудовані. Сам палац побудований згідно проекту дещо у спрощеному вигляді. Закінчити будівництво, напевно, завадила смерть фундатора. Остаточно завершити розпочате зумів син Міхала – Марцін у 1782 році, відмовившись від багатьох ідей.
Згідно проекту, двоповерховий корпус палацу мав вигляд прямокутника із високим чотирьохсхиловим дахом. Парадний фасад у центральній частині чітко окреслений ризалітом з відтятими і виділеними вертикальними пасами і кутами. На першому поверсі ризаліт має двері й прямокутні вікна, а на другому – п’ять високих вікон-дверей (порте-фенетре), які містилися в неглибоких нішах вгорі.
Ризаліт увінчаний широким профільованим карнизом, закладена низька стінка аттика з багатою різьбою двох картушів з гербами Сирокомля й Корчак Грохольських і Хлонєвських, а також графська корона. На краях стінки аттики поставлено кам’яні вази. Покривав ризаліт ламаний мансардовий дах з вазою в центрі.
Надзвичайно красивою, з багатою ліпниною була загальна зала другого поверху, зі стелі якої звисала кришталева люстра. Меблі із магонію виготовляли місцеві майстри.
Історичну й культурну цінність у палаці представляла книгозбірня, яка містила геральдичну й історичну літературу, родинні архіви. Мистецьку цінність становила галерея польського живопису, колекція фігурок з порцеляни, кришталь і старі вироби із срібла.
Поблизу палацу, з правого боку, Людвік Грохольський збудував у ХІХ столітті садибну каплицю в стилі неоготики за проектом Костянтина Фроель-Платтера. Квадратна, висотою з палац, а на всіх кутах виступали вежки, покриті гострокутними шоломами. Чільний фасад у горішній частині закінчувався вежею-дзвіницею зі шпилястим хрестом.
Інтер’єр каплиці прикрашала скульптура з білого мармуру, яка стояла у вівтарі – непорочне Зачаття Найсвятішої Діви Марії знаного волинського скульптора Оскара Сосновського.
Навпроти палацу, з протилежного боку великого партеру-травника, стояла в’їзна брама із двох кількаметрових пілонів і двох нижчих брам з хвіртками. Обидва пілони декорували з обох боків парними колонами, а вгорі на широких карнизах – скульптурними фігурами. Огорожа садиби – дерев’яні штахети, вмонтовані в муровані обтиньковані кам’яні стовпи із кам’яними кулями. До брами в’їжджали по мосту, перекинутому через рів, залишений з давніх оборонних валів і ровів замку.
Пейзажний парк (біля 20 гектарів) лежав обіч паркового фасаду,збігаючи по пагорбку до ставу, утвореного річкою Хоморою.
Велику кількість старих срібних речей замурували Грохольські в одному з підвалів палацу в неспокійні часи 1917-1920-х років. Знайшли цей скарб лише за Радянських часів.
У 60-х роках під час ремонту палацу і пристосування його для профтехучилища, робітники помітили у підвалах будинку ледве помітну заглибину у півтораметровому фундаменті. Почали орудувати ломами, каміння осунулось, і перед робітниками відкрилась темна дірка, з якої потягнуло цвіллю і сирістю.
Обережно, освітлюючи прохід ліхтарем, почали спускатись у підземну галерею. Пройшли десять, п’ятдесят, сто метрів. Далі йти було важко і небезпечно: із стін осипалось каміння і шматки цегли. Попереду – завал. Розібрали завал – рушили далі. Знову завал…
Там же, в підземеллі, знайшли зітлілі ящики, а в них – вино в середньовічних фігурних пляшках. Трохи далі – кришталевий посуд, позолочені склянки та графини.
Налити графське вино, якому, мабуть, не менше 300 років, було не так-то просто – густе, як паста! Корки, якими були закриті пляшки, свинцеві, пофарбовані червоною фарбою, а на них написи французькою мовою.

Освіта в дореволюційний період

З 1873 року в Грицеві було однокласне училище міністерства освіти. В 1888 році тут навчалося всього 40 хлопчиків. З 1909 року діяло двокласне училище. Навчання велося російською мовою. Головна дисципліна, яку вивчали, був Закон Божий. Діти селян не Мали змоги вчитися: треба було платити за навчання. Як згадує очевидець Гуменний, учасник громадянської війни, діти селян з малих років йшли на роботу до поміщика або куркуля.
У своїх спогадах житель селища Левко Коваль малює сумну картину дореволюційної школи: «В 1889 році приміщення школи, в якій я навчався, мало вигляд селянської хати. Мала вона непривабливий вигляд. У школі навчалося понад 60 учнів. Учителем був якийсь відставний офіцер Токарєв.
Учитель щодня застосовував тілесні покарання, що наводило жах на учнів. Крім попа, питанням школи ніхто не займався, і тому часто були дні, коли в класі на уроках сиділо не більше 10-15 учнів.
В школі вивчали арифметику, російську мову. Українська мова була заборонена. Головним предметом був Закон Божий, який викладав піп Дучинський.
Пригадується мені, як ми не хотіли ходити до церкви, за що нас не просто били, а прямо таки катували: за наказом попа учитель бив не лінійкою, а чотиригранною дубовою палицею.
Такою була дореволюційна школа».

Котовці у Грицеві
(Записано зі слів жителя Грицева, учасника загону Котовського, Петрова Петра Панасовича)
На Україну вступили загони білополяків. У вогні пожеж та ріках крові страждала Україна. Гриців також був тимчасово захоплений білополяками. Вони почали відновлювати старі порядки, заарештовувати тих, хто брав участь у розподілі панського маєтку між народом.
У цей час проти білополяків на Поділлі боровся зі своїм загоном Котовський. Мужність і хоробрість його загону, вміння маневрувати і вигравати бій були вже добре відомі білополякам.
Звістка про вдалий бій Котовського з білополяками у Полонному, як грім серед ясного неба, привела в паніку загін ворогів, що стояв у Грицеві. Він почав готуватися до оборони.
Гадаючи, що Котовський їхатиме дорогою прямо в Гриців, білополяки на містку, що сполучав Гриців з Горою, влаштували дротяну загорожу, а самі сіли в засідку. Але Котовський розгадав план ворога і ввійшов у Гриців боковим мостом через села Корпилівка й Забілка.
Кількахвилинне замішання в лавах ворога – а тоді зав’язався бій.
У Котовського було два ескадрони кавалерії.
Центральною і Курською вулицею білополяки кинулися тікати, а котовці їх переслідували і вбивали на Курській вулиці (тепер вона зветься вулицею Котовського). Польський капрал з кількома солдатами ще раз спробував загородити дорогу котовцям, які направлялися на село Велика Шкарівка. Тоді Котовський сам вступає з ним у поєдинок. Він відбувається навпроти двору жителя Грицева Кононця Артема.
З Грицева Котовський пішов на село Бутівці, де також вів бій з білополяками, а звідти – на Ізяслав, а потім на Остропіль.
…1918 рік. У селі Гриців, як і в інших селах України, панували загони гетьмана Скоропадського.

Розорані межі
Ішов 1929 рік – рік колективізації і ліквідації самостійних сильних селянських господарств та куркульства. Керуючись вказівками більшовицької партії, бідніше селянство, організовується в колективні господарства.
У 1929 році у с.Гриців вперше було організовано СОЗ в кількості 10 бідніших господарств, через кілька місяців їх кількість збільшилась до 30.
Так поступово в с. Гриців встановилось колективне господарство.
У 1930 році в Грицеві організовано колгосп «Первомайский», головою якого був Ковтун Михайло, а в с.Гора (частина Грицева) – був організований колгосп «Красный партизан», головою якого обрали Ільченка Петра.
Уже в 1932 році вперше на колгоспних ланах проклав свою борозну трактор, що було знаменною подією на селі, як поява першої сільськогосподарської машини, потім в роботу введено сівалку, молотарку та інші с/г машини.
Велику допомогу в розвитку колгоспу надала заснована тоді МТС.
Грицівська МТС організована в березні місяці 1932 року. Першим її директором був Дмитриченко. Перша МТС мала тільки 12 тракторів «Путіловець», 3 трактори «Інтернаціонал», одну легкову і три вантажні автомашини. Така наявність тракторного парку дозволяла Грицівській МТС проводити лише оранку землі в колгоспах діяльності МТС. Згодом тракторний парк МТС та інші с/г машини давали змогу повністю обслуговувати роботу у всіх колгоспах діяльності МТС.

Окупація Грицева
На світанку 5 липня 1941 р. німецькі варвари окупували Гриців під час Великої Вітчизняної війни. Сходило сонце, але не так, як раніше. Ніби і воно відчувало, яке лихо нависло над нашою країною. Гриців опинився під п’ятою фашистів, які почали тут наводити «новий порядок». З перших днів вони показали своє варварське обличчя. Німці вишукували комуністів, комсомольців і активістів. Євреїв масово розстрілювали. Згодом їх всіх було вбито у тростянівському лісі. Кожен, хто не поділяв фашистські переконання, мав бути знищений, хто він не був. Усюди, де ступав ворожий чобіт, виростали ліси шибениць, понівечену землю вкривали рови, переповнені трупами розстріляних, повішаних, отруєних у газових камерах людей. Не було куточка на нашій землі, де б не залишилися зловісні сліди геноциду. Безліч людей зазнавали жахливих мук, загинули в гестапо. Величезних збитків завдало нашому селищу масове розбійницьке пограбування. Фашисти, риючись у квартирах, шукали золото, ціні речі.
В двоповерховому будинку, що розташований біля автостанції, німці розмістили комендатуру і відділення гестапо. В замурованих вікнах Були залишені невеликі отвори-бійниці. З цих дір наїжачились дулами кулемети. І навіть зі своїм великим озброєнням і великими воєнними навичками німці боялися народного гніву. А про те, що творилось у цьому будинку, говориться в статті, вміщеній в газеті «За честь Батьківщини»,№86 за 8 квітня 1944 р. за підписом майора А. Новичева. Вона називається «Яма за конюшнею». Майор Повичев в період визволення Грицева від фашистських загарбників зайшов у цей будинок ( це було навесні 1944 р.), побував на його подвір’ї і зазирну в за конюшню, що в 50-ти метрах від будинку. Ось що він описує:
«… У селі були німці, і цим все сказано. Значить не шукайте клубу, школи, бібліотеки, музею, не шукайте життя – шукайте місце страти. Це страшне місце – яма за конюшнею. Сюди кидали мерзотники своїх замучених жертв…
За десять кроків від ями знаходилось приміщення гестапо. Тут німецькі кати наводили «новий порядок», тут вони в усій повноті показували, що таке фашизм.
Середньовічні катування здаються невинними забавами в порівняні з тим, що коїлось в цьому двохповерховому будинку. Наших людей роздягали догола, а потім впускали в камору спеціально надресированих німецьких вівчарок, які шматували своїх жертв. Кат-гестапівець стежив за цією сценою у вічко в дверях і визначав, скільки ще можна мучити свою жертву, щоб вирвати визнання, зробити зрадником. Тут лили людям через ніс воду, підвішували за щелепу на гак.
Народні месники були всюди. Мовчазний лісник, коректний лікар, скромна дівчина з голубими очима – всі вони месники. Німці думали оточити наших людей частоколом штиків… Масовими стратами врони намагались зігнути наш народ, зламати його волю до боротьби. Вони знищували тисячі невинних людей – старих і молодих, жінок і дітей. Гітлерівці розстріляли М.Друзь, П. Друзь, її дочку Тамару семи років, Х. Друзь, П. Друзя.
Тамара обхопила своїми дитя чим рученятами чобіт ката і благала: « Дядечку, не треба,» – а «дядечко», звір-німець, штовхнув її з люттю, застрелив і кинув у яму на труп матері, розстріляної кількома хвилинами раніше.
Не допомогли катам ні масові страти, ні злі дресировані пси, ні похмурі бійці, ні яма за конюшнею. Наша людина – безсмертна!..»
Зразу ж після визволення Грицева яма була розкрита. Перенесення останків замучених патріотів у Братську могилу здійснював Левик Микола Юхимович, що займав тоді посаду голови Райвиконкому. З Грицева і навколишніх сіл були зігнані поліцаї, які не встигли втекти з німцями: вони змушені були розгрібати яму голими руками. Ґрунт на місці страшної ями каменистий, і тому пальці зрадників постирались до кісток. Вони змушені були не лише вирити, а й перенести своїх жертв на руках у могилу.
В період панування в Грицеві «нового порядку» стіни будинків, паркани були обліплені різноманітними оголошеннями за підписом гебітскомісара. І в кожному оголошенні, в кожному наказі – загроза смерті:
– за появу на вулиці в пізній час – смерть;
– за допомогу партизанам – смерть;
– за співчуття більшовикам – розстріл;
– за псування німецького майна – розстріл.
Визволення Грицева від окупантів і відбудова
Ще не довго залишилося чекати грицівачанам довгожданої миті – визволення з-під пут ворога, бо успішні наступальні операції Червоної Армії тривали. Визволення с.Гриців розпочалося зимою 1944 року. 27 лютого радянські танки перший раз увірвалися в селище і почали звільняти населення від німецьких фашистів. Правда, гітлерівці ще намагались утриматись на своїх позиціях, але це їм не вдалось. 6 березня 1944 р. грицівчани святкували повне звільнення свого селища від фашистських загарбників підрозділами 13-го і 54-го гвардійських корпусів 3-ї гвардійської танкової дивізії 1-го українського фронту.
Після закінчення війни всі грицівчани, вивезені до Німеччини, повернулись в рідне селище і включились в шалений ритм післявоєнної відбудови. Поступово відновлювали свою роботу підприємства Грицівщини. Але жодна людина ні на мить не забувала про минулі роки, про своїх визволителів. Світла пам’ять про героїчних земляків, що загинули у битві проти ворога на фронтах Великої Вітчизняної війни та на тимчасово окупованій території, увічнена у мировому Грицеві двома пам’ятниками.
Живе, буде вічно жити в серці народу пам’ять про тих, хто здійснив безсмертні подвиги. Іменами героїв названі школи, площі і вулиці. Це означає, що їх вічно пам’ятатимуть.
Минають роки. Біль не вщухає в опалених війною серцях. Але вмокнуть по одному живі голоси, все рідше перериває їх схлипування і ридання. Спливе ще якийсь десяток літ, пожовкнуть партизанські посвідчення, погубляться ювілейні медалі, видані не скоро після війни. І зостанеться тільки легенда – чиста правда великого болю, пам’ять народу, жива історія нації, розпорошена по нескорених селах вічною сивиною снігів.
І от Гриців живе сьогоднішнім днем. Мріє про майбутнє. Але він і пам’ятає…
Росте, благоустроюється, красивішає Гриців
1952 рік Гриців переведено до розряду селищ міського типу. Розпочалося житлове будівництво. Так до 1970 року було збудовано по вулиці Горького цілу низку двоповерхових житлових будинків на 8,12 та 20 квартир. В кінці цієї вулиці, що збігає до самої Хомори обладнано пляж та місце для купання. Селище розрослося, змінилося. З’явилися нові вулиці.
1 жовтня 1963 року у Грицеві відкрито професійно-технічне училище. Першим директором був В.Й. Валовий .спочатку в училищі навчалися колгоспники з найближчих сіл. Добре налагоджена робота сприяла тому, що з часом до училища стали вступати учні з інших районів. В 1967 році в училищі вже 15 груп. Щорічно воно випускає 450 спеціалістів.
До кінця 1975 року було здано в експлуатацію новий 5-ти поверховий гуртожиток на 220 чоловік.
З 1975-76 року при училищі відкривається 9, 10, 11 класи середньої школи.
В 1975 році в училищі навчається 450чоловік. З ними працюють 15 викладачів і 22 майстри виробничого навчання.
1970 року в Грицеві відкрито музичну школу. В 1974-75 роках у школі навчається 60 учнів. Тут працює 7 викладачів. Вона розмістилася в колишньому приміщені селищної Ради.
1947 року відкрились дитячі ясла на 25 дітей, а 1960 – на 45 дітей. У них працювало два медпрацівники з середньою освітою.
В 1962 році збудовано нове приміщення лікарні на 150 ліжок.
У Грицівській районній лікарні були такі відділення: терапевтичне, хірургічне, акушерсько-гінекологічне, дитяче, ЛОР, очне, неврологічне, туберкульозне та інфекційне. Л лікарні було все необхідне обладнання та транспорт. У ній працювало 22 лікарі та 100 середніх медпрацівників.
В 1973 році став до лав завод залізобетонних конструкцій. На ньому виготовляли товарний камінь, щебінь, збірний залізобетон, будівельну цеглу, якими забезпечував Міжколгоспбуд організації та населення. Всього за рік випускалось продукції на суму понад 9 800 000 крб.
В 1973 році збудовано водогін..
1974 року селище прикрасилось двоповерховим будинком селищної Ради. Розташований у центрі Грицева, поряд з Будинком культури, він гармонійно вплітається в загальний ансамбль панорами селища, серед якого розкинувся невеликий парк, у якому – обеліск загиблим воїнам-односельчанам.
На перехресті доріг Шепетівка-Любар-Гриців знаходиться братська могила, в якій поховано 333 воїни та мирні жителі, які загинули під час визволення Грицев та навколишніх сіл. Тіла всіх загиблих було перенесено з окремих місць Грицева та навколишніх сіл до дня 20-річчя Перемоги. Біля могили пам’ятник-скульптура «Воїн-визволитель».
Інші новобудови тих років – дитячий садок, електрична підстанція, автоматична телефонна станція, меблевий магазин, будинок ощадкаси.
Першою великою післявоєнною будовою Грицева був Будинок піонерів. Його будівництво розпочато в 1957 році і закінчено 1959 року. Збудований на місці зруйнованих фашистами в дні окупації житлових будинків з погребами, підмурівками, будинок з західної сторони осів і дав тріщини. Тому в основному залі його в 1966 році був проведений капітальний ремонт стелі. Будував Будинок піонерів і був першим його директором. Бондарчук Петро Павлович.
У 1993 році було побудовано новий дитячий садок. Це нова комфортабельна будова.
В червні 1994 року відкрито будинок-пансіонат.